Пам’ятник Володимиру Великому — найстаріший скульптурний пам’ятник Києва, споруджений у 1853 році. Один із символів міста. Розташований на нижній терасі Володимирської гірки. Архітектурна домінанта Дніпрових круч правобережної частини Києва.
Ще в першій половині XIX століття на території, де нині стоїть пам’ятник, були виноградники Михайлівського Золотоверхого монастиря. Пізніше земля перейшла у власність міста.
З метою запобігання зсувам ґрунту, які загрожували Олександрівському узвозу, у 1840 році проведено роботи з укріплення та благоустрою майбутньої Володимирської гірки. Зважаючи на особливе значення місцевості, яка традиційно пов’язується з хрещенням киян у 988 році, передбачалося увічнення цієї події шляхом побудови каплиці або альтанки на щойно облаштованій нижній терасі.
15 квітня 1833 року з Києва до Санкт-Петербурга надійшов лист президенту Імператорської Академії мистецтв Олексієві Оленіну від київського генерал-губернатора Василя Лєвашова з проханням створити пам’ятник св. Володимиру для Києва. Прохання про залучення провідних скульпторів надійшло і на ім’я Миколи I.
20 травня 1833 року відбулося слухання питання на засіданні ради Імператорської Академії мистецтв. Витратні роботи могли доручити тільки академікам чи професорам, проте ректор академії І. Мартос, а також С. Гольберг і Б. Орловський відмовилися від замовлення.
Скульптор Василь Демут-Малиновський подав на розгляд перший проєкт князю Володимиру. Було складено кошторис (статуя з гіпсу — 20 тис. крб., барельєфу з гіпсу — 5 тис., з міді монумент — 48700, п’єдестал — 18000 крб. Загалом — 91700, проте майстер уступив 1700 крб.).
Демут-Малиновський відкладав роботу через зайнятість іншими проєктами. За ідеєю Демут-Малиновського св. Володимир тримав хрест нахиленим в протилежний бік, п’єдестал — у вигляді скелі, з обох боків якого били фонтанчики. У 1835 році Микола І, невдоволений поданим варіантом, відправив його на допрацювання.
У 1835 році роботи передали Олександру Тону. У 1842 році остаточно схвалили місце розташування — Олександрівську гору.
Проєкт Тона: п’єдестал становить восьмикутну каплицю візантійського стилю, на ній — у повний зріст Володимир, внизу — чотири євангелісти. На рахунок того, який хрест має тримати князь, велося листування між Академією мистецтв, Святійшим Синодом та Міністерством Імператорського двору. Демут-Малиновський використовував у проєкті невеликий назилений хрест, Тон — великий восьмикінцевий хрест. Проте Микола І розпорядився, щоб хрест стояв вертикально. Спеціальне засідання Святійшого синоду постановило, що Володимир має тримати латинський хрест.
Було схвалено використати п’єдестал Олександра Тона й фігуру Володимира Демут-Малиновського. Князь і архітектор належали до масонської ложі розенкрейцерів, цим пояснюються символи на п’єдесталі — стрічки, змії, мастярки, бичачі голови.
У 1841—1844 роках відбувалося виконання робіт на Володимирській горі, у 1845 році там впала гранітна стіна. У 1847 році було відлито пам’ятник з міді.
У 1850 році Микола І роботу передав Петру Карловичу Клодту фон Юргенсбургу. У 1851 році той приїхав до Києва.
Чавунний постамент відлив купець Новиков із Калуги. 24 березня 1853 року чавунні деталі п’єдесталу із Калуги доставили водою. Взимку із Санкт-Петербурга відправили й скульптуру. Клодт власноруч опікувався цим, із Москви роботу везли на возах, запряжених шестериком коней. Дорогою відбувалися деякі події, що призвели до втечі людей, тож, Клодт кілька діб самотужки охороняв скульптуру. Далі доставку затримувало бездоріжжя. Частина деталей загубилася.
Перспектива будівництва пам’ятника викликала різкий спротив київського митрополита Філарета. Зрештою компроміс знайшовся — у формі затвердження в липні 1853 року лобійованого митрополитом проєкту будівництва Володимирського собору. Тож 28 вересня 1853 року пам’ятник було урочисто відкрито. У церкві не було заведено освячувати пам’ятники, тому презентацію монумента поєднали з відкриттям Ланцюгового мосту через Дніпро 15 жовтня 1853.
Відгуки
Відгуків немає, поки що.